Миколаїв був заснований у 1789-му році. То був центр кораблебудування. Тож він швидко став одним з ключових міст Причорномор’я. Однак специфіка місцевого клімату, географічне розташування та історичні умови ставили перед миколаївцями серйозне завдання – забезпечити комфортне життя взимку, коли середня температура опускалася до -5°C, а сильні степові вітри посилювали відчуття холоду. Оскільки наше місто не мало значних запасів природних ресурсів, містяни були змушені використовувати доступні матеріали та розробляти унікальні підходи до опалення. А більше про це читайте на сайті mykolaiv.name.
Перші джерела тепла у миколаївських будинках
На ранніх етапах розвитку Миколаєва головним джерелом палива була деревина. Її здебільшого доставляли водними шляхами з верхів’я Південного Бугу та Інгулу. У степовій зоні, де переважав відкритий ландшафт із мінімумом лісів, дрова були рідкісним і дорогим ресурсом.
Особливістю Миколаєва було те, що більшість деревини використовувалася на потреби Адміралтейства та кораблебудівної промисловості. Для цивільного населення залишалися вкрай обмежені запаси. Саме тому дрова тут вважалися розкішшю. Навіть до кінця першої чверті ХХІ століття збереглися згадки, що миколаївці часто купували дрова в Грушівських лісах (сучасна територія Вознесенського району). А звідси їх транспортували на плотах до міста.
Дрова зберігали у дворах у спеціальних дровітнях, а спалювали у спеціально облаштованих печах із місцевої цегли. Зазвичай їх виготовляли на місцевих цегельнях. Такі печі мали товсті стінки. Вони були здатні зберігати тепло протягом тривалого часу. Тож це були центральні елементи осель. Примітно, що в багатьох старих будинках Миколаєва ці печі збереглися як історична спадщина.
Паливо для міського розвитку
У другій половині XIX століття, зі зростанням населення та промисловим розвитком, деревину почали замінювали вугіллям. Його доставляли з Донбасу. Для Миколаєва це стало важливим проривом, адже вугілля було більш ефективним і дозволяло обігрівати більші будівлі. Зокрема промислові об’єкти та адміністративні установи.
Особливе місце в цьому процесі займав Миколаївський порт. Адже через нього проходили значні партії вугілля для потреб міста. Вугілля постачалося у вигляді брикетів, а потім його розподіляли між підприємствами, приватними будинками та адміністративними структурами.
У документах міської думи кінця XIX століття згадується, що в зимовий період ціни на вугілля зростали. Бо ж попит перевищував пропозицію. А запаси вугілля обмежувалися через складнощі транспортування.
У багатих будинках миколаївців тоді з’явилися вугільні котли. Вони обігрівали одразу кілька кімнат. Для цього у підвальних приміщеннях встановлювали спеціальні топки. Саме ж тепло розподілялося по системі труб. Вугільні котли стали важливим елементом будинків у центральній частині міста. Зокрема на Адміральській вулиці, де мешкали заможні миколаївці.
Економічне паливо для селян та околиць
Хоч у самому Миколаєві торф не використовували масово, у сільських районах поблизу міста він був важливим джерелом тепла. Торф добували вручну. Лише за допомогою лопат і вил. В низовинах Південного Бугу та на болотах у районі сучасного Очакова. Торф сушили на відкритому повітрі та використовували для опалення сільських хат невеликих розмірів, які потребували мінімального тепла. Селяни застосовували його не лише для опалення, а й для приготування їжі. Люди цінували цей матеріал за його доступність.
У місті ж торф використовували здебільшого у дрібних ремісничих майстернях. Наприклад, у кузнях або гончарних печах. Це паливо вважалося дешевшим за вугілля. Але воно було не дуже популярним серед міського населення, бо давало менше тепла.
Також недоліком було й те, що через високу вологість торф потребував тривалого сушіння. А під час зберігання – займав багато місця. Та попри все це, у періоди економічної нестабільності, зокрема під час Першої світової війни, торф залишався основним джерелом тепла для великої кількості миколаївців.
Згідно з архівними джерелами, частину родовищ також використовували й для потреб армії. Бо ж у Миколаєві розташовувалося чимало військових об’єктів, які вимагали надійного опалення в зимовий період. Торф доставляли до міста на кінних возах. А згодом – на невеликих локомотивах, побудованих для місцевих промислових потреб.
Символ статусу в миколаївських маєтках
У центральних районах Миколаєва, де жили представники заможних купецьких та офіцерських родин, популярними були каміни. Зокрема це стосується Нікольської та Великої Морської вулиць.
Камінні печі виготовлялися на замовлення. Їх дизайн часто привозили із сусідньої Одеси, а інколи навіть із Європи. Вони оздоблювали вишуканими кахлями або мармуром. Такі каміни виконували одразу дві функції – опалення та декоративного елементу інтер’єру.
Для обігріву великих будинків каміни були малоефективними. Але завдяки своїй естетичній привабливості мали високу популярність серед миколаївської еліти. У багатьох старовинних будинках, які збереглися й до XXI століття, каміни є архітектурною окрасою й важливим історичним елементом.
Перші кроки до централізованого опалення
Перші спроби запровадити централізоване опалення в Миколаєві належать до кінця XIX – початку XX століття. На той час наше місто почало активно розвиватися як промисловий та військовий центр. У цей період ключовими об’єктами стали державні установи, лікарні та військові казарми. Вони потребували надійного і систематичного забезпечення теплом. А особливо в холодні зимові місяці.
Одним із перших прикладів централізованого опалення була система парових котелень. Їх встановлювали на великих об’єктах. От як госпіталі, училища та адміністративні будівлі. Котельні працювали на вугіллі або торфі, які постачали з місцевих і привізних джерел. Прокладання підземних труб дозволило подавати теплу воду чи пар до окремих приміщень. На той час це було інновацією.
На початку XX століття проєкти централізованого опалення підтримала й міська влада. Це давало змогу підвищити рівень комфорту для тих миколаївців, які жили зокрема в багатоквартирних будинках. І вже до 1930-х років розширення централізованих тепломереж стало невіддільною частиною урбанізації Миколаєва.
На жаль, широкомасштабне впровадження централізованого опалення стримували технічні й економічні труднощі. Проблеми з доступом до якісного пального, нестача обладнання та кваліфікованих спеціалістів уповільнювали цей процес. Та завдяки поступовому впровадженню таких систем Миколаїв став одним із перших українських міст, яке почало модернізувати підхід до опалення ще до середини XX століття.
Зимові випробування миколаївців
Клімат Миколаєва порівняно м’який, але зимові морози разом зі степовими вітрами здавна створювали складні умови для життя містян. Нестача палива була звичною проблемою. У роки великих морозів, наприклад у 1929-му, міська влада організовувала розподіл дров серед малозабезпеченого населення. Згадки про це зберігалися в архівах міської думи.
Для обігріву кімнат використовували не лише печі, а й різноманітні побутові хитрощі – грілки, загорнуті в тканину гарячі камені, багатошаровий одяг і навіть вовняні ковдри. Все це було додатковим захистом від холоду.
Як бачимо, миколаївські методи опалення відображають історичний розвиток міста, його обмежені ресурси та прагнення до адаптації в умовах непростого клімату. Деревина, вугілля, перші парові котли та навіть камінні печі стали частиною культурної спадщини нашого міста.